“Кожного разу, коли нас бомбили, я хотіла швидше загинути, щоб більше не бачити, як помирають інші.” – розповідь жінки з Маріуполя

Розповіді людей, які дивом вирвалися з блокадного Маріуполя нагадують навіть не жорсткий трилер, вони більше схожі на жахливий сон, який переслідує кожного, хто сидів в підвалах, хто бачив, як ракета влучає в його будинок.

Родина Марії майже нічим не відрізнялася від багатьох інших – мама, тато, дві сестрички. Народилися в Маріуполі, тут садочок, школа, мрії про інститут, доросле самостійне життя. А перед цим репетиції випускного вальсу. Марія вже і сукню обрала, і зачіску вигадала.

Аж в життя багатьох українців увірвалися варвари зі своїми ракетами, танками, градами, ураганами.

“Ми довго не наважувалися виїхати з міста. Все чекали, коли закінчаться вибухи. Та одного дня “прилетіло” в нашу квартиру. Батько був на роботі, а ми з сестрою та мамою побігли в бомбосховище. По дорозі зустріли тата. І вже усі разом шукали, де б можна було сховатися. Коли знайшли підвал, виявилося, що потрапити туди нереально, адже там було так багато людей, що місця нам чотирьом не знайшлося. Ми благали пустити нас, бо бомби падали вже просто за нашими спинами. Коли вже снаряд розірвався просто біля нас, тато вибив ногою двері сховища і ми влетіли туди разом з ще однією жінкою, яка так само шукала прихисток”.

Марія розповідає про те, що вони пережили з рідними в Маріуполі так детально, бо вела в голові щоденник.

Жінка, з якою їм пощастило потрапити до сховища, просто в підвалі за декілька днів народила дитинку.

“Немовля весь час голосно кричало. А мама не могла пояснити малюку, чому не годує його, не купає, не кладе в тепле ліжечко. Бо ж їсти було нічого. Коли був сніг, ми топили його і пили талу воду. Коли хтось гинув або помирав в нашому підвалі, ми хоронили їх вночі або ж тоді, коли трохи стихали постріли. І кожного разу коли нас бомбили, я хотіла швидше загинути, щоб більше не бачити, як помирають інші”.

А люди помирали від голоду, поранень, контузії. Помирали, бо не витримувало серце. Мама Марійки двічі була в комі, двічі там в підвалі, їй “запускали” серце. Ні ліків, ні лікарів поруч не було. Одного разу у жінки вже відмовили ноги. І тоді родина ухвалила рішення пробувати вириватися з блокади.

“Ми знайшли нашу машину. Перетягли туди маму і поїхали. Куди? Всеодно. Аби подалі від цього жахіття. Ми нічого не знали, що і де відбувається. Були спроби гуманітарних коридорів, але до нас інформація не доходила, бо ні зв’язку, ні інтернету не було. Лише оголошення російських солдатів про те, що вони нас від чогось звільняють.”

Родина намагалася виїхати самотужки. Але постійні шквальні обстріли не давали пересуватися містом. І коли тато Марії побачив колону з машин, не вагаючись приєднався до неї. Хоча думками вони так і залишилися в Маріуполі.

“Ми доїхали до Мангуша. І стали в чергу на так звану “фільтрацію”. А Мангуш, Ялта вже вивісили прапори так званої днр. Викликали по одному. Мене і батька. Бо мама лежача, а сестра неповнолітня. Спілкувалися з нами на різні теми – політичні, суспільні, погода. Але раптом з російської переходили на українську або говорили “Слава Україні!” і дивилися на нашу реакцію. Ми пройшли фільтрацію. Після чого отримали якийсь документ”.

Далі знову черга з машин і людей. Тих, хто не подобався російським військовим, висмикували з черги та кудись відправляли. У одного хлопця знайшли посвідчення УБД (учасник бойових дій). Відвели в сторону та розстріляли просто у всіх на очах зі словами “Дивіться, ми зловили фашиста”.

Добу довелося стояти в черзі на виїзд. Вирватися туди, де немає росіян, де є Україна, де є свої люди. Та світ, навіть чорний, не без добрих людей. Родину Маші нагодували місцеві мешканці. Принесли теплий одяг.

“Їсти я не хотіла зовсім. Ми постійно були з відчуттям голоду. Там, в підвалі, якщо і знаходили їжу, то це була одна тарілка на сім’ю. А нас четверо. Тому я їла менше, щоб лишилося хворій мамі, сестрі і татові. А коли мене змусили поїсти, мене знудило просто в машині. І це зіграло на руку, бо нас не доглядали російські військові через неприємний вигляд і запах.”

До Бердянська їхали теж довго. Кожні 400 метрів – блокпости з росіянами. Хоча вони вже не перевіряли, бо була фільтраційна посвідка.

“Бердянськ умовно став російським. Тобто тут, на відміну від Мангуша і Ялти, були російські прапори, російські гроші. Дехто отримав навіть їхні паспорти. Деякі люди раділи і приходу окупантів російських, і як, в Мангуші, днр-івських сепаратистів”

Та родина поспішала в Україну. Хоча прекрасно розуміли, що все, що вони залишили в Маріуполі, все що проїхали – це все Україна. Поки зранена, згвалтована, понівечена, але рідна країна.
Залишилася в Маріуполі і бандура Марійки. Дівчина навчилася грати на інструменті завдяки онлайн урокам. Почала виступати в храмі, на святах. Але бандура залишилася вдома. Як і мрії про випускний бал.

“Коли з’явився хоч якийсь зв’язок, я прочитала, що однокласник, з яким мала танцювати вальс на випускному, загинув у Маріуполі під завалами будинку. Що багато друзів та рідних більше ніколи мені не зателефонують. І це дуже страшно.”

Зараз родина в безпеці. Усі четверо потребують медичної допомоги, підтримки психологічної. Та головне, що вони готові йти далі. Що мрія про доросле життя, вищу освіту та свою рідну Україну, нікуди не ділася. І повернення в український Маріуполь – тільки питання часу. А поки одяг, продукти, ліки – це перше, що дало розуміння родині Марійки, що вони серед своїх і не покинуті напризволяще.

Гейман Наталія