Колонки. Гейман Наталія: “Я не путін, а ти не Зеленський. Не все так однозначно”
Як рвуться родинні зв’язки, коли на рідних летять ракети.
Цей текст тікав від мене три місяці. Щоразу, як збиралася сісти і написати його, обов’язково щось заважало. Хоча насправді, навмисне уникала клавіатури і чесної розмови.
Ніч і ранок 24 лютого 2022 року змінили назавжди глобальні принципи світобудови – розуміння права, свободи, гідності. Хоча вісім попередніх років відколупували по шматку усе вищесказане і різали родинні зв’язки на тонкі смужки. Ці сможки остаточно розірвалися в момент падіння російських ракет на наші міста.
Моя родинна історія схожа на сотні тисяч інших в Україні. Рідня в росії, дід, бабуся, тітка, брат. Мама, з якою ми щоліта їздили на її малу батьківщину. Усе це тримало міцно і довго. Аж до березня 2014 року. Коли анексія Криму була визнана моїми родичами, як “спасение” нас (тобто мене і батьків) і мудрий план їхнього президента путіна по рятуванню світу.
Далі потроху ми про щось та й спілкувалися – погода, городи, здоров’я. І жодного разу про мої поїздки на Донеччину до українських військових, про мамине втрачене здоров’я через російсько-українську війну. Мої так звані родичі робили вигляд, що нічого не відбувається. Що 8 клятих років ніхто не гине з моїх знайомих, що частина моєї країни скута російськими найманцями та армією рф.
І от, 24 лютого, ранок. Москва не спить, точніше не спить моя тітка. Перше повідомлення від мене: “ваш карлик бомбить Україну, як фашисти о 4 – й ранку”. Відповідь неочікувана, але прогнозована “Я не путін, а ти не Зеленський. Тобі нічого боятися. До мене претензії не закидуй. У нас є президент, він все вирішує і ми його підтримуємо”. Далі були вибухи і смерті. Далі були вбиті діти, знищені міста. Далі мої друзі, найкращі люди моєї країни, лежали в трунах, кричали від горя.
І в якийсь момент стало байдуже. В якийсь момент захотілося помсти за оце “У нас є президент, він все вирішує і ми його підтримуємо”. А потім обірвалися останні ниточки. І не залишилося нічого, крім бажання отримати відповідь. “Так воздасться кожному по ділах його” – Євангеліє від Матвія (гл. 16): 24.
Я не хочу колективної відповідальності рашистів. Бо “всі” – значить ніхто. Я вимагаю справедливого суду кожному, хто видавав накази, хто заряджав зброю, тиснув на гачок, підіймав у небо літак і випускав ракети. Я вимагаю суду над тими, хто гвалтував жінок, дітей, стареньких. Хто знущався та по-звірячому вбивав кожного українця. Я жадаю відповіді перед Богом, перед людьми і перед законом, на який наплювала кожна російська потвора, кожен, хто мовчав, підтримував, молився і благословляв катів. Врешті, я чекаю суду над тими, хто колись носив мене на руках, називаючи “Натуля”.
Бо саме індивідуальна відповідальність за вбивство, за геноцид і буде для мене і мого народу повноцінною сатисфакцією. Тільки тоді, сподіваюся, закінчиться “можем повторить” і буде “ніколи знову”. Адже коли летять ракети – це однозначно. Коли гинуть люди від тих ракет – це однозначно. Коли стираються з лиця землі цілі міста – це беззаперечний злочин.
І я дочекаюся відповіді за біль та жах, який кожен “русский” так чи інакше заподіяв в моїй країні.
p.s Це мав би бути лист до рідні в росії. Але вони ніколи не зрозуміють нашої однозначності, бо у них є бог путін, бог патріарх кірілл, бог смерть.
Автор – Гейман Наталія
Фото – BBC
