Колонки. Гейман Наталія: Сховище для равлика, одна історія двох підлітків з Маріуполя

Микола і Олександр – підлітки з Маріуполя. У свої 13 та 15 років хлопці дізналися, яка на смак технічна вода з труб, що таке ховатися від ворожих літаків, які скидають на них бомби та як економити їжу, якої завтра може не бути.

Ранки більшості підлітків світу у 21-му столітті починаються з небажання вставати з ліжка та йти в школу. Але ранок 24 лютого 2022 року для маріупольських та всіх українських дітей почався з ракетних обстрілів.

“Я прокинувся о 5-й ранку і почув сильні вибухи. Приблизно в кілометрі від нас була частина, де базувався полк “Азов”. До нас в кімнату прийшла мама і сказала, що почався ракетний обстріл зі сторони росії”, – розповідає Олександр.

Усі вісім років війни з росією, хлопці розуміли, що відбувається в країні і чому. Їх батько священик та капелан українського війська. А бажання стати одним з “азовців” не покидає старшого Сашка і досі.

“Хлопці з Азову такі сильні, такі мужні. Вони щоранку бігали, підтягувалися. А коли ми сиділи в приміщенні лікарні, вони приносили нам їжу. Було дуже смачно, особливо морепродукти. Ми наїлися їх надовго”, – сміється Микола.

Увесь день 24 лютого хлопці сиділи вдома та моніторили новини. Мама пішла на роботу, а батько за декілька днів до повномасштабної агресії, виїхав з міста разом зі своєю бригадою.

“Перше, про що я подумав – як же уроки? Нам же потрібно на навчання. Але вже о 8-й ранку в учнівський чат написали, що занять не буде.”, – говорить Сашко.

Брати самостійно зібрали “тривожну валізу” і перше, що туди поклали, була сокира. Говорять, що це могла бути найнеобхідніша річ, якби довелося тікати через ліс і посадки. І якщо що, захищатися від росіян (сміються ред.)

До першого березня родина ховалася в своїй квартирі. Але коли обстріли стали інтенсивнішими, мама та Сашко і Микола зібрали необхідні речі та пішли ховатися в будинок культури “Будівельників”. За декілька днів у дах будинку культури “прилетіло”. Стало зрозуміло, що спокою не буде ніде.

Далі були підвали райадміністрації і лікарні. Відсутність їжі, води, бомбардування.

“Коли розбомбили усе в нашому районі, ми вирішили сходити і подивитися, як наш будинок. Але там вже нічого не було. Дуже шкода, що ми не забрали гітари та комп’ютер, на якому були наші родинні фото.”

Розповідаючи про своє життя в блокаді, хлопці мимоволі діляться деталями. Наприклад вода, яку можна було пити з топленого снігу чи технічну воду з труб, яка на смак схожа на чорнослив. Або їжа. В найскрутніші часи їли суху кашу, залишаючи більшу частину меншим дітям у сховищі, жінкам та на завтра.

Єдине, що вдалося зберегти – це сопілка. Сашко купив її собі на новий рік, самотужки навчився грати гімн України та Батько наш Бандера. Та вже, коли орки зайшли в Маріуполь, хлопець все одно грав ці пісні, показуючи, хто тут хазяїн.

А далі усе, як в кіно – російські військові вивезли родину в інший район Маріуполя. Ще з декількома людьми сім’я оселилася в покинутому будинку.

“Ми там взяли собі речі, бо наші стали зовсім непридатні. Знайшли трохи їжі. Сім’я, будинок якої ми зайняли, виїхала жити в москву, тому ми спокійно користувалися їхніми речами. Коли закінчилася їжа, нам її приносив дід, що жив неподалік. Йому привозили росіяни те, що недоїдали. А потім і у діда закінчилися продукти” – Сашко.

Дивом хлопці знайшли радіо та батарейки для нього. І майже цілодобово ловили українські хвилі, щоб мати хоч якусь інформацію. Зв’язку з батьком не було зовсім.

“Одного разу ми почули про гуманітарний коридор і вирішили пробувати виїжджати. Це була довга і складна поїздка. Спочатку нас возили околицями Маріуполя, ми проходили так звану фільтрацію. Нас дивом випустили, адже про батька священика української церкви та ще й капелана, росіяни здається не здогадалися.” – Микола.

Людей возили Бердянськом, потім замість привезти в Оріхове, відвезли у Василівку. Весь час повторюючи, що за ними ніхто не приїхав з української сторони, що люди нікому не потрібні.

“Водії зупинили автобус. Вийшли і пішли у невідомому напрямку. За 10 хвилин почалася стрілянина в нашу сторону. Коли водії повернулися, то запитали “а, ви ще живі?”. Проте, ми встигли набрати нашого брата і повідомити, що ми вже виїхали з Маріуполя і чекаємо зустрічі з батьком.” – Сашко.

Зустрілася родина на кордоні областей. На межі людських можливостей. Виснажені емоційно та фізично. Чекання, невідомість та зрештою зустріч.

Водій, який віз родину до Дніпра запам’ятав це возз’єднання на все життя. Сльози, обійми, радість, міцні потиски рук, поцілунки. І багато-багато розповідей про перебування в блокаді.

Зараз сім’я в безпеці. Хлопці мріють повернутися в Маріуполь. Відбудувати своє житло та закінчити навчання. І таки стати одиними з тих, хто так вперто і самовіддано захищає зараз Азовсталь та Україну.

“Ми переможемо! Ми не можемо не перемогти. Бо українці сильні, красиві. Українці за правду, а правда завжди перемагає. От вони (росіяни) говорять, що Україна – це вигадана країна. Але це брехня. Наш батько – це Україна, наш Маріуполь – Україна. Ми з братом і мамою теж Україна. І ми не вигадані, ми справжні!”.

Всі ці довгі тижні Микола і Сашко складали списки своїх мрій та бажань. Основним і першим була наша перемога. Підлітки малювали герб України на стінах лікарні, райради. Писали, що куплять, коли нарешті українські війська звільнять нашу землю від російського нечестивця. І от тоді, хлопці разом з мамою спечуть хліб з тризубом та подарують його нашим захисникам. А поки хлопці знайшли равлика на дорозі та будують для нього сховище, щоб не дай Бог чужа нога не розчавила та не забрала у нього життя.

Автор: Гейман Наталія
Фото: Гапіч Едуард